Ірина Федишин у програмі «Моя історія»: 368 автівок та БТР для ЗСУ і сльози під час благодійних концертів

У програмі «Моя історія», яка виходить у межах національного телемарафону «Єдині новини» в слоті мовлення телеканалу «Інтер», вийшло інтерв’ю з популярною українською співачкою Іриною Федишин. В ексклюзивному інтерв’ю авторці та ведучій проєкту Анастасії Даугуле вона відверто розповіла про те, як її концерти конвертуються в автівки для ЗСУ, як вона змогла придбати навіть БТР і що допомагає їй не опускати рук, попри хейт та шахраїв.

Волонтерка чи артистка?

– Ірино, сьогодні ваше ім’я майже автоматично асоціюється з автівками для ЗСУ. Ви більше співачка чи волонтерка?

– П’ятдесят на п’ятдесят – точно. А під час війни, мабуть, навіть більше волонтерка. Але я розумію: якщо не буде творчості – не буде й аудиторії. Потрібно тримати зв’язок із глядачем.

– Ви починали не з автівок. Спершу були берці, бронежилети, дрони... Як виник фокус саме на машинах?

– Автомашини здавалися мені нереальною метою. Дуже дорого. Спочатку ми купували взуття, екіпірування. Але я почала благодійні тури – концерти з метою зборання коштів. Люди донатили – і назбиралась сума, якої вистачало вже на машини. А хлопцям це було дуже потрібно.

– Скільки машин ви вже передали на фронт?

– 368. І це не лише позашляховики. Є й БТР, великі військові вантажівки, «швидкі», два військові катери.

– БТР – це унікально для українського шоу-бізнесу. Як вдалося зібрати на нього кошти?

– Це сталося на благодійній вечері в Іспанії. Ми зібрали кошти на кілька позашляховиків і вирішили спробувати зібрати ще й на БТР. І вдалося! Люди були натхненні, хотіли зробити щось особливе. Цей БТР уже на передовій, працює в 125-й бригаді.

Найбільше тішить, коли отримую відео від хлопців з фронту, де вони показують ті автівки в дії. Це до сліз зворушує. Бо за цим – величезна робота. Люди бачать картинку – колона машин. А скільки праці за цим? Купити, привезти, пофарбувати, відремонтувати. І все це завдяки моєму чоловікові Віталію. Він – рушій цієї роботи. Я творча, я співаю. А він – організовує, ремонтує, домовляється. Якби не він – я б не впоралась.

– Вам важливо бути важливою?

– Звісно. Зараз кожен українець має бути не лише красивим, а й корисним. Це наш час, і ми не маємо права стояти осторонь.

Концерт = допомога армії

– Ідея конвертувати культуру в допомогу армії – вона ще працює? Чи вже вичерпується за три роки війни?

– Інтерес до України справді спадає, особливо за кордоном. Але це не привід зупинятися. Донати падають, я це бачу. І я вже шукаю, як діяти далі. План Б поки формується, але ми не маємо іншого вибору. Це ж війна. Перемагає той, хто сильніший. Не можна падати духом, бо це найгірше, що інтерес до України падає. А в нас немає іншого варіанту. Україна не може собі дозволити зневіру. Ми маємо перемогти.

– Розкажіть про найбільший донат?

– 16 тисяч доларів. Це було в Міннеаполісі, США.

– Пам’ятаємо відео, де ви рахуєте мішок доларів у бусику, як у кримінальному кіно…

– Так і є. Після концерту збираємо гроші, все рахуємо, фіксуємо. Я одна не справляюся – допомагає команда. Щоденні концерти – це складно.

Скандали та шахраї

– У грудні 2024-го від вашого імені шахраї телефонували військовим, пропонуючи «автівки за відсоток», з’являлися фейкові сторінки та навіть «збори» під ваші відео.

– Це жах. Коли хтось наживається на війні – це найнижче, що може бути. Ми одразу звернулися до поліції. Всі машини ми передаємо безкоштовно. Жодних карток, переказів – тільки я або мій чоловік. Люди мають бути пильні. Я ніколи не проводжу збори в соцмережах. Якщо бачите під моїми відео «картку для збору» – це шахраї.

– І це не все. Вас ошукали навіть організатори виступу в Лондоні.

– Так. І не лише там. Були випадки й в Америці. На жаль, трапляються недобросовісні люди.

– Нещодавно ви давали інтерв'ю, де висловили свою думку про те, що гомосексуалізм – це великий гріх. У відповідь невідомі зламали ваш YouTube-канал, створили фейкове відео з вашою дитиною і ледь не знищили платформу з півмільйона підписників. Ви пошкодували про те, що ви сказали?

– Я не маю про що шкодувати. Я за сімейні, традиційні цінності. Якщо у когось інші погляди – це їхній вибір. Ми живемо в демократичній країні.

– Вам закидали середньовічну нетолерантність.

– Ну яка ж це нетолерантність, те, що я за традиційні цінності? Я ходжу до церкви і стараюся жити за такими моральними принципами. Але я хотіла би, щоб цю позицію поважали. Я за сім'ю. Це погано? Це я когось ображаю?

– Після таких історій ви довго відновлюєтесь?

– Ні. Просто збираюсь до купи і йду далі. Бо опускати руки – не варіант.

Чітка позиція: без росії

– Іро, ми вже четвертий рік живемо в умовах повномасштабної війни. Як ви вважаєте, чи змінився за цей час український музичний ландшафт?

– Дуже змінився. З’явилося багато якісних українських пісень саме під час війни. Це круто. Відчувається певний прорив. Багато молодих гуртів, сучасні музичні віяння – і це тішить. Ми справді розвиваємо своє, популяризуємо своє. Бо до того ще дуже багато було російськомовного контенту.

– У вас не було жодної російськомовної пісні?

– Жодної. У мене завжди була чітка позиція. Я добре вчила історію України і знаю, що таке росія. Як вона століттями знущалася з українців. Для мене це завжди був ворог. І співати російські пісні – навіть до повномасштабної війни – було неприйнятно.

– Ви понад двадцять років на великій сцені, маєте кілька успішних альбомів. Мільйони скачувань, зокрема у вигляді рінгтонів – тобто мільйони українців щодня слухають ваш голос. У вас десятки, сотні концертів на рік. Ви – одна з найбільш гастролюючих артисток. Але при цьому — не маєте державного визнання. Ви досі не є ані заслуженою, ані народною артисткою України. Чи це для вас образливо?

– Ні, не образливо. Там же якась така система непроста – треба збирати документи, подавати, оббивати пороги... Якби просто сказали: «Іро, вітаємо, ви – заслужена артистка України!» – я б щиро подякувала. Але коли це все треба самому ініціювати, шукати людей, які щось підпишуть, а потім змінюється керівництво – і знову по колу... Це довго й важко. І я цим ніколи не займалася.

– Якою ви бачите місію артиста під час війни?

– Артист – це як лікар для душі. Він не лише розважає, а й підтримує, надихає, мотивує. Музика – це щось, що лікує. Вона здатна на неймовірні речі. До речі, в мене нещодавно вийшла нова пісня – «Твої губи». Легка, світла. Після трьох років великої війни захотілося трошки емоційного розвантаження. Дати слухачам щось приємне, невимушене.

Секрет життєстійкості – молитва

– Ви самі створюєте музику, маєте шалений гастрольний графік. Наприклад, у різдвяний період – щодня по кілька концертів. Як у такому ритмі зберігати такий вигляд, як у вас? Поділіться секретами життєстійкості.

– Немає ніяких особливих секретів. Найпростіше – це добре висипатися. Якщо ви гарно спите – маєте вигляд на всі сто!

– Без йоги на світанку чи фітнес-комплексу?

– Я дуже хочу займатися спортом, чесно! Але часу катастрофічно не вистачає. Постійно планую: «Все, з понеділка в спортзал» – і все одно не доходжу.

– Можливо, якесь спеціальне харчування?

– Нічого особливого. Я навіть в Америці фастфуд їла! Живу, як усі.

– Особистого кухаря не маєте?

– Ні, ще не маю. Але це – плани на майбутнє. Коли переможемо, я мрію мати великий туровий автобус, де буде й кухар, і візажист, і перукар, і масажист, і фітнес-тренер – і вся моя велика команда. А зараз усе максимально оптимізовано.

– А якщо говорити не про фізичне, а про моральне – де ви берете сили триматися внутрішньо? Не панікувати, не падати духом.

– Мене тримає молитва. Вона дає мені сили. Коли особливо важко – я просто більше молюся.

Продюсер чи священик?

– Ваш чоловік Віталій, з яким ви вже 18 років разом – це унікальний випадок для українського шоу-бізнесу. Наскільки я знаю, він певний час думав стати священником. І ви навіть розглядали можливість бути дружиною священника?

– І зараз розглядаю. Життя ж непередбачуване.

– Тобто Віталій все ще може піти в духовенство?

– Може. Він закінчив магістратуру, але поки що – пауза.

– А ви змушені будете залишити сцену?

– А чого ж одразу? У мене все пристойно. Хіба співати не можна?

– У чому, на вашу думку, секрет такого тривалого й міцного шлюбу? 18 років разом, ще й 24/7 – бо ви не просто пара, ви ще й працюєте разом. Ви сваритеся? І якщо так, хто перший йде назустріч?

– Враховуючи, що Іра завжди права… (усміхається) Віталій – мудрий чоловік. Він вміє сказати «пробач», вміє подарувати квіти. Коли емоції вщухають, ми завжди розмовляємо. Інколи йому неприємно щось чути, але я наполягаю: «Сядь, послухай. Нам треба це проговорити». Важливо не замовчувати проблеми.

– Для багатьох пар війна стала великим випробуванням. Чимало стосунків не витримали. Як було у вас?

– А наша сім’я навпаки – зміцніла. Нас війна ще більше згуртувала.

Особистий біль, що змінив усе

– Який ваш найболючіший особистий досвід у цій війні? Що закарбувалося в пам’яті? Чи бачили ви ракети, шахеди? Чи ховалися в укриттях?

– Так, перші дні війни ми ховалися в укриттях. Пам’ятаю вибухи у Львові, як затряслися стіни вночі – я прокинулася від гуркоту. Але найбільша втрата – це мій двоюрідний брат Роман. Йому було лише 33. Він загинув під Соледаром.

– Вам вдалося попрощатися?

– На жаль, ні. Тіла немає. Він приїжджав за кілька днів до загибелі. Його відпустили на десять днів, і він навіть встиг побувати на моєму концерті в Трускавці… Це найболючіше – втрачати рідних. Це великі особисті трагедії.

– Як ця війна змінила вас? Ви стали м’якшою чи навпаки – жорсткішою?

– Стала загартованішою. Не знаю, де вмикається та кнопка – але вона є. Ти отак – клац – і вже боєць. Виходиш на сцену, збираєш себе в кулак і йдеш. І працюєш.

Повне інтерв'ю з Іриною Федишин у проекті «Моя історія» – https://www.youtube.com/watch?v=EDA2te04COM

Дивіться авторську програму «Моя історія» в ефірі телемарафону «Єдині новини» у слоті мовлення телеканалу «Інтер» щонеділі о 21:40.