Про героїчні сторінки Другої світової знають усі: на екрани один за одним виходили патріотичні фільми, а участь населення у війні радянська влада вбачала як єдиний подвиг за Вітчизну. Але були й інші сторони війни, маловідомі, і про які свідомо замовчували. Одна з них - життя в евакуації. У червні 1941 року мільйони людей - українців, росіян, білорусів - не зібравшись і не попрощавшись, в один день зірвуться з місця та вирушать за тисячі кілометрів від війни - на схід. Вони поїдуть до Узбекистану, Таджикистану, Сибіру, на Урал, та перетворяться на особливу спільноту - евакуйоване населення або "переміщені особи". Тобто - ані свої, ані чужі. А їх повернення додому розтягнеться більше ніж на півсторіччя - і досі до редакції програми "Жди меня" продовжують надходити листи з поміткою "відстав від потяга у сорок другому"…

Яким воно було - життя серед своїх, але таких несхожих між собою - за релігією, культурою, світосприйняттям і навіть на побутовому рівні - братніх народів? Документалістам "Інтера" довелося помалу відтворювати картину тих далеких та трагічних подій, пам'ять про які збереглася у свідченнях очевидців. Результатом величезного дослідження став чотирьохсерійний документальний проект "Війна та мир: евакуація", продовження 8-серійного фільму "Війна та мир: окупація", що у 2007 році отримав премію "Телетріумф" у номінації "документальне кіно".

Друга серія - "Інше життя" - розповідає, власне, про життя в евакуації: як приймали біженців, як вони облаштовувались, як складалися відносини у дітей та дорослих. Окрема тема - робота на евакуйованих заводах, які будували безпосередньо у степу або лісі і випускали продукцію для фронту, для Перемоги. "Це тільки у радянських хроніках показують радісні та щасливі обличчя, - говорить автор фільму Інга Балицька - А ми говоримо, що дуже багато з того до цієї хроніки не увійшло. Скільки людей померло в евакуації, ніхто навіть не рахував. Особливо важко було молодим хлопцям без сімей, які просилися на фронт. Їм казали: "Навіщо? Адже там вбивають!". А вони відповідали "Там, принаймні, годують". Таких страшних синхронів у жодному фільмі про трудові подвиги не знайдете".

Але це були світлі, а часом кумедні миті. Студенти художнього інституту чудово малювали і вміли підроблювати продуктові картки, які потім продавали на ринку. Зароблені гроші дозволяли молодим хлопцям залицятися до дівчат з престижного акторського факультету. Життя тривало!