Андрій Шевченко: "Гра "Що? Де? Коли?" показує людей такими, якими вони є"

У неділю, 8 квітня, в зірковій лізі "Що? Де? Коли?" на телеканалі "Інтер" команда політиків поступилася телеглядачам з рахунком 5:6. Дебютант клубу і найкращий гравець команди Андрій Шевченко поділився своїми враженнями від гри, розповів про бурхливу інтелектуальну юність, мистецтво бути собою та підтримку дружини телеведучої "Інтера" і досвідченого знавця "Що? Де? Коли" Ганни Гомонай.

- Ви дивилися програму "Що? Де? Коли?" у дитинстві? Що запам’яталося?

- Ну звичайно. Це одна з улюблених програм. Голос Ворошилова, дзижчання дзиги – це дуже теплі спогади. Я завжди був на стороні знавців. Кажуть, що більшість глядачів вболівають проти них. Я завжди тримав кулаки за знавців і, по-моєму, їхні поразки переживав майже так само, як вони.

- А був у вас улюблений знавець чи улюблена команда?

- Я пам'ятаю зоряну команду, в якій були Друзь, Двінятін і компанія. Це команда Блінова. І, звичайно, вони для мене були кумирами. Вже набагато пізніше я вживу зустрів Бурду. Була можливість підійти, привітатися і потиснути руку. Для мене це була така зустріч з кумиром дитинства.

По-перше, завжди цікаво дивитись на людей, які дуже віддаються своїй справі. Я сам азартна людина в іграх, спорті, особливо в командному спорті, і тому мені завжди було цікаво дивитися на таких людей, як вони переживають. І, звичайно, я думаю, що розум у нас недооцінений. І коли ти бачиш такий справжній, живий розум – в мене це викликає абсолютно щире людське захоплення, захват.

- Коли вам запропонували сісти за ігровий стіл, яка була ваша перша думка?

- Я про це мріяв. Тому в той момент, коли зрозумів, що в мене є шанс сісти за стіл, я відчув, що ще одна мрія здійснилася.

- Не боялися?

- Мені здається, формат "Що? Де? Коли?" безжалісний в тому, що він показує людей такими, якими вони є. Мало які інші програми так розкривають людей. Коли камера крупним-крупним планом показує найменший рух на твоєму обличчі, ти нічого не придумаєш, нічого штучно не зробиш, нічого не приховаєш. Мені здається, що в цій грі люди виглядають такими, якими вони є. Пусті люди виглядають пустими, розумні люди – розумними, командні люди виглядають командними, ті, хто тягнуть одіяло на себе – це теж дуже видно. Тому мені не було за що переживати. Я знав, що все одно, що б я не робив, в цій програмі я буду виглядати таким, яким я є, зі всіма своїми плюсами і мінусами.

- Правда, що у вас є досвід в інтелектуальних іграх?

- Коли я вчився в інституті журналістики, у нас була команда з "Брейн рингу". Вона називалася "Універ". В ній грало кілька абсолютно легендарних людей. Наприклад, я, може, зараз відкрию секрет, що легендарний український журналіст Сергій Лещенко, кореспондент "Української правди", гроза президентів, прем'єрів і народних депутатів, - це гравець нашої команди. Так само, як і Саша Міхельсон, один з найіменитіших українських публіцистів. Яна Дубинянська, письменниця-фантастка з хорошим іменем. Це наша команда. Ми були абсолютно безалаберні в плані організації. Збиралися, можливо, раз в місяць або в три місяці. Але нам вдавалися дуже хороші, сильні ігри. Ми грали і в чемпіонаті Києва, і їздили на етап чемпіонату України, і відчували себе абсолютно на рівних. Тобто ми були командою безтолковою, але з характером. В наші зоряні часи нам було не соромно в змаганнях з іменитими метрами.

- Але в телеклубі більше досвіду має ваша дружина. Вона дала вам якісь поради?

- Вона вже ветеран клубу. По-перше, як жінка вона дала дуже правильні поради, які стосуються зовнішнього вигляду. На цій грі справді під мікроскопом видно все, що в тебе є. Тому це теж важливо: ти йдеш і знаєш, що можеш виглядати собою. А якісь маленькі недоречності будуть збивати з толку. По-друге, я думаю, що Аня сказала дуже правильні речі. Вона сказала: "Андрію, в цій грі кожен виглядає таким, який він є насправді. Тому в тебе все точно дуже добре вийде. Ця гра для тебе. Я дуже вірю, що в тебе все вийде добре".

- Бачите, так і сталося.

- На жаль, не зовсім так, тому що наша команда програла. З дуже таким прикрим відривом в одне очко. Тому, мабуть, сімейні сподівання я виправдав не в повній мірі. Але думаю, що глядач, який побачив програму, - він бачив, що ми боролися за кожне очко, що ми старалися, і бажання виграти у нас було колосальне.

- Вас не лякає, що тепер, коли ви потрапили до клубу, може статися, що колись доведеться грати проти власної дружини?

- В мене є хвилина на роздуми чи зразу брати допомогу клубу? Я, мабуть, візьму допомогу клубу (сміється). А серйозно – насправді ми з дружиною дуже вболіваємо один за одного в усіх справах, тому в тій грі, де буде грати вона, я буду з чистою совістю на триста відсотків вболівати за неї і за її команду. І надіюсь, що вона буде за мене вболівати теж.

- За яке питання вам найбільше прикро?

- Ну, звичайно, прикро за гірське питання. В мене є дуже хороша команда друзів, з якими ми ходимо в гори. Ми були на Монблані, на Кіліманджаро, на багатьох інших горах. Тому це питання про те, навіщо альпіністи беруть в кишеню в гори дрібно нарізану сирокопчену ковбасу, я думаю, звичайно, я мав брати. Ми потім грали це з друзями. Воно не для всіх виявилося легким, але наша гірська команда змогла це питання взяти. Тому мені за це найбільш прикро. Буде мені урок.

- Тепер без ковбаси на Кіліманджаро не підете?

- Я не думаю, що це питання змінить наші туристичні навики. Але кругозір воно точно розширило.

- Яке питання сподобалося найбільше?

- Думаю, дуже важливим було питання про розміри взуття, яке ми вимучили разом із ведучим. Воно важливе, тому що це було перше очко, яке ми заробили командою. І це було абсолютно спонтанне рішення, яке народилося вже в ті секунди, коли я гарячково шукав відповіді. Команда її не знайшла, клуб не зміг нічим допомогти, і коли наш капітан Коля Катеринчук дав мені можливість відповідати... В принципі, до таких моментів, коли від мене залежить доля всієї команди, я ставлюся дуже уважно. Було просто неймовірне бажання знайти цю відповідь, і от вона десь просто з космосу полетіла в ті останні долі секунд. Для мене це питання дуже дороге.

- Ваше ставлення до японської поезії не змінилося після гри?

- Я люблю хокку. І знаю, до речі, від дружини, що питання про хокку – це кошмарний сон багатьох команд. Мені такі запитання дуже подобаються. Я думаю, це моменти, коли ти пригадуєш, що насправді життя – це не тільки ерудиція, а твоя голова – не тільки шафа з енциклопедіями. Ці питання, коли ти в собі відкриваєш якісь додаткові кластери, кімнатки, клітини в своїй душі або в своїй голові, - вони мені дуже подобаються.

- Ви сформулювали для себе рецепт перемоги у грі "Що? Де? Коли?"?

- Кілька думок. Перше – я думаю, що в цій грі дуже важливо справді думати про гру, а не про себе. Особливо коли ти граєш в команді публічних людей. Мені здається, що в нас вийшла дуже хороша команда політиків. Це люди, які справді були здатні думати не про те, як вони виглядають, а про те, як зараз найкраще спрацювати для команди. Ми жартували, що в Верховній Раді в нас в останні роки робота здебільшого фізична. А тут є можливість попрацювати головою, це дуже цінно. Тому порада номер один – це бути собою, не думати про те, як ти виглядаєш. Ти абсолютно нічого не зможеш зробити, тому що камера, режисер і всі люди, які знаходяться за камерою і за моніторами, - вони все одно зроблять те, що вважають за потрібне. А ти цю концентрацію втратиш. Друге – я думаю, що дуже важливо чути інших. Тому що мені здається, в будь-якій хорошій, сильній команді є велика спокуса продавлювати свою версію, наполягати на тому, що вона єдино правильна. Тому це дуже важливо: озвучив версію – зупинись, відкрий вуха і почуй, яка розмова навколо. Дуже часто вона підштовхне тебе кудись далі. Ну, і третє, найголовніше – я думаю, що в цій грі дуже важливо вірити в те, що людина – це абсолютно всемогутнє створіння. Так треба ставитись до кожного питання. Немає непідйомних запитань. Кожне з них можна взяти. Це тільки питання твоєї удачі, твоєї праці, твого досвіду, твоєї фантазії...