Розрахунки з минулим по-київськи

Багато телеканалів вважали своїм обов’язком відгукнутися на знакову дату 22 червня, коли нацистська Німеччина почала бойові дії проти комуністичного СРСР. Зокрема, канал "Інтер" знову продемонстрував документальний фільм Андрія Цаплієнка "Місто, яке зрадили", присвячений реаліям німецької окупації Києва. Варто зауважити, що іноді несимпатичний автору телеогляду "Інтер" робить програми, за які йому можна багато пробачити. Цю тезу цілком можна застосувати й до фільму про окупований Київ. Я розумію, що чесна розповідь, заснована на фактах і свідченнях киян, які пережили лихоліття 1941—1943 рр., людям певної політичної орієнтації дуже не сподобається. Дійсно, як їм сприйняти думку живих свідків минулого про те, що в Києві 1941 року після відходу Червоної армії про радянську владу майже ніхто не плакав, ніхто про неї не жалкував? А прихід окупантів сприймали як зміну однієї чужої влади іншою чужою владою. Адже людей десятиліттями виховували в тому дусі, що нібито український народ ніжно любив радянську владу, яка морила його голодом, піддавала кривавим репресіям, позбавляла скромних прав. При цьому якось не осмислювали, які почуття до ВКП (б) та її режиму могли виховати Голодомор, Биківня, ГУЛАГ та інша подібна "чарівність" першої в світі "країни робітників і селян".

У фільмі немолоді кияни, які бачили все своїми очима, розповідали (і це супроводжувалося хронікальним відеорядом), як радянськими радіокерованими вибуховими пристроями знищувався Хрещатик, як гинули від цих вибухів прості городяни, як рушилися десятки будинків, як колосальний вогненний смерч пройшов центром Києва, як німецькі сапери винесли з будинку Центральної Ради на Володимирській три тонни вибухових речовин і запобігли вибуху, як пожежні команди гасили пожежу на Хрещатику, качаючи воду з Дніпра, а шланги постійно хтось перерізав.

Автори фільму показали трагедію жителів окупованого Києва, приречених на голод, холод та епідемії. Місто змогло вижити й врятувати хоча б 20% свого довоєнного населення завдяки подвижницькій роботі похідних груп ОУН Андрія Мельника, які створили українську адміністрацію Києва, налагоджували міське господарство, якесь постачання, якийсь суспільний порядок, якусь медицину. Потім цих людей фізично знищать німецькі окупанти, розстрілявши в Бабиному Ярі, а морально знищить радянська влада, що повернулася з бігів, оголосивши зрадниками і колабораціоністами. Оунівці Мельника, звичайно, заважали виконанню планів радянського верховного керівництва, що вимагало, щоб "земля горіла під ногами окупантів". При цьому абсолютно не звертали увагу на те, що та ж сама земля горітиме під ногами мільйонів радянських громадян, кинутих ВКП (б) і Червоною армією на розправу нацистам на окупованих територіях...

...Чи не час нарешті визнати, що в очах товариша Сталіна населення окупованих областей стало відпрацьованим шлаком, що не має більше жодної цінності: цих людей неможливо було використовувати ні як робочу силу, ні як "призовний контингент". Гірше того, ці люди знаходилися поза його контролем, вони тепер могли мати свою особисту думку і обмінятися нею з сусідом ... Сталін ... не збирався церемонитися з цим "шлаком", тому спалене разом із жителями село розглядалося ним як цілком прийнятна ціна за вбивство кількох німецьких відпускників".

Ось таким "шлаком" були для тогочасного Кремля і жителі Києва, які залишилися в окупації. Кого хвилювало, як вони виживатимуть?

Німці спочатку особливо не тероризували населення, лише страчували на місці спійманих ними злодіїв і грабіжників, що особливого обурення серед киян не викликало. Перелом у ставленні до окупантів стався після масових розстрілів євреїв у Бабиному Яру, тоді жителі з жахом відчули, що від нової влади можна чекати найбільш диких і нелюдяних вчинків. Що ж, "Інтер" спробував відійти від звичайних "совдепівських" схем у поданні сюжетів, пов'язаних із Другою світовою війною, і виявив навіть деяку громадянську мужність.

Ігор Лосєв
"День"